Локалізація ресурсів: що це і чому важливо для розвитку громадського сектору?

Cтаном на квітень 2024-го року понад 14,6 мільйонів людей, а це приблизно 40% населення України, потребують різних форм гуманітарної допомоги. Це зазначила директорка з питань операцій Управління ООН з координації гуманітарних питань Едем Восорну. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну завдало величезної гуманітарної кризи.

Внаслідок гуманітарної катастрофи в країні створили тисячі нових громадських організацій та благодійних фондів. Згідно із результатами дослідження Ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання», протягом 2021-2023-их років в Україні кількість благодійних організацій зросла на 43%, а громадських – на 6,1%.

Також згідно з даними Управління ООН з координації гуманітарних справ (OCHA), після повномасштабного вторгнення кількість організацій, що надають гуманітарну допомогу в Україні, зросла у п’ять разів. І більше 60% з них — українські. Однак, менше 1% із 3,9 мільярдів доларів міжнародного фінансування (сума, відстежена ООН у 2022-му році) отримали безпосередньо локальні організації.

Така модель фінансування не зовсім сприяє розвитку українського неприбуткового сектору.

Саме тому питання локалізації ресурсів для місцевих організацій наразі є дуже актуальним в Україні, а представники сектору активно адвокатують за справедливий розподіл міжнародних коштів.

Що таке локалізація ресурсів у некомерційному секторі?

Більше про поняття локалізації розповідає директорка «Альянсу українських організацій громадянського суспільства» Міла Леонова.

«Коли у світі стається природна катастрофа, війна чи ще якесь лихо, яке потребує колективних зусиль, щоб справитися, уряд країни, де це відбувається, запрошує міжнародних партнерів для гуманітарного реагування. Допомогу надає ООН система, міжнародні неурядові організації, які у співпраці із місцевим громадським сектором мають реагувати на потреби людей, які опинились у біді».

Для здійснення цієї допомоги міжнародники отримують фінансування від урядів різних держав, які включаються у підтримку. Однак місцеві організації, які роблять величезний шмат роботи, знають усі потреби громад та орієнтуються у проблемах сектору, отримують від нього мінімальний відсоток, а більшість коштів йде до посередників. 

«Такий підхід не сприяє тому, щоб українське громадянське суспільство відчувало свою гідність у власній країні, а навпаки, організації говорять про несправедливість, напруження, коли порівнюють свої умови роботи з міжнародними організаціями, які мають все: засоби безпеки для працівників, стале фінансування проєктів, гідну оплату праці, офіси, авто та інше. А місцеві організації, які працюють в полі, довозять допомогу до “останньої милі” і повинні доказувати те, що вони гідні таких же умов роботи, можливостей для сталого розвитку, а не просто для виживання», — розповідає Міла Леонова.

Також додає, що саме ця нерівність породила гостре питання локалізації ресурсів.

«Основний показник локалізації — це збільшення прямого фінансування для місцевих організацій, зменшуючи кількість посередників з ланцюга отримання міжнародної допомоги. Це не значить, що ми маємо витіснити когось із гуманітарно сфери, але це означає переосмислення стосунків у бік партнерства, рівності і справедливого розподілу ресурсів», — каже Міла.

Окрім справедливого розподілу міжнародного фінансування, місцевому громадському сектору важливо бути присутнім за столом прийняття рішень – стати частиною міжнародних координаційних механізмів та зустрічей на високому рівні, адже саме місцеві організації найкраще знають контекст, проблеми свого регіону та країни загалом, а також можуть стати сильним і об’єднаним голосом, щоб адвокатувати ці питання.

Як відбувається розподіл міжнародних коштів?

Є уряди країн, які готові бути інституційними донорами та надавати фінансування країнам, які перебувають у гуманітарній кризі та потребують допомоги. 

Зазвичай розподіл коштів відбувається у декілька способів:

• Допомогу надають через систему ООН. Для прикладу, в Україні є «Гуманітарний фонд для України» (UHF), куди надходять міжнародні кошти, які  можуть бути направлені на здійснення проєктів для покриття потреб бенефіціарів. На кошти можуть претендувати як міжнародні, так і місцеві організації, які пройшли реєстрацію. 

   

• Гроші напряму передають міжнародним організаціям, які працюють безпосередньо в країні, якій потрібні допомога. Завдяки цьому фінансуванню вони забезпечують свою діяльність, а також можуть надавати грантову підтримку місцевим партнерам.

   

• Рідко буває, коли інституційні донори фінансують місцеві громадські організації напряму без посередників. В Україні такі приклади можна перерахувати на пальцях. 

«З однієї сторони такий ланцюг фінансування — це добре, адже країни, які вже давно знаходяться у гуманітарному реагуванні,  мають досвід, еспертизу, знання та технології. Також це добре, бо окрім ресурсів, ми можемо черпати загальну світову мудрість. Але повинні бути справедливі партнерські умови. Для прикладу, міжнародні організації, які знаходяться в Україні, часто мають адміністративні кошти, які допомагають розвивати організаційну спроможність. І це є нормою. Місцеві організації часто не мають таких ресурсів, або їм доводиться пройти боротьбу, щоб їх отримати», — розповідає Міла Леонова.

Які переваги локалізації ресурсів?

• більше можливостей для місцевих учасників у доступі до ресурсів, знань, інформації та прийнятті рішень;
• допомога надаватиметься локальним ГО, які точно знають, що їм потрібно;
• така система буде ефективнішою та дешевшою, адже немає посередників, які забирають частину адмінкоштів;

• без посередників процес отримання фінансової допомоги буде швидшим.

   

Як вирішують питання локалізації в Україні?

У 2022-му році представники українського некомерційного сектору написали відкритого листа «Якщо не зараз, то коли?». У ньому вони звернулись до міжнародних донорів та неурядових організацій з проханням справедливо розподіляти фінансові та гуманітарні ресурси на користь локальних громадських організацій.

Основні вимоги до міжнародних донорів та організацій:

• Скоротити бюрократію;
• Дозволити локальному сектору визначати пріоритети у допомозі та надавати рекомендації щодо того, як міжнародні актори можуть виразити солідарність Україні у найефективніший спосіб;
• Інвестувати в те, щоб дати можливість місцевим ГО  розповісти власні історії та допомогти їм поширити інформацію про свої досягнення та допомогу. Це сприяє глибшому розумінню та допомагає  українським ГО забезпечити прямий доступ до ресурсів;
• Почати навчатись у локальних організацій.

«З минулого року Альянс українських організацій громадянського суспільства розробляє Стратегію забезпечення місцевого лідерства в реагуванні на гуманітарні кризи та закладання фундаменту для процесів відновлення України. Ми хочемо подати свій приклад - як виглядає партнерство,  тому ми не робили це самостійно, за закритими дверима, а запросили всіх учасників гуманітарного реагування для колективної, солідарної роботи. Процес вийшов інклюзивним наскільки це можливо.  У розробку документу зробили внесок близько 200 організацій, інституцій - як українських, так і міжнародних: Платформа гуманітарних НУО в Україні та її члени, МНУО, ООН, в тому числі, Гуманітарна координаторка, УКГП, УГФ, агенції та кластери, група донорів, Уряд України, національні й місцеві ОГС, приватний сектор. Зустрічі проходили у форматі фасилітованих стратегічних сесій, а також було дуже багато звірок та професійна вичитка документа. Зараз ми маємо фінальну версію. Процес, описаний в Стратегії, погоджений Гуманітарною командою країни. Це – спільнота організацій (агенцій ООН, міжнародних НУО та місцевих НУО), що очолює розробку стратегії реагування в масштабі країни, а також підписано меморандум з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України для ефективної імплементації Стратегії», — розповідає Міла Леонова.

Як вирішують питання локалізації у світі?

У відповідь на запит листа «Якщо не зараз, то коли?»  на міжнародному рівні розпочалась серія консультацій та взаємодії щодо розробки конкретних кроків та домовленостей, які б забезпечували ефективну і рівноправну модель локалізації в Україні.

Один з важливих кроків — розробка нових підходів до надання доступу місцевим групам і мережам до фінансування. Також презентували глобальну політичну ініціативу Велика угода (Grand Bargain). Це угода про створення прозорішої, локалізованої та підзвітної системи гуманітарної допомоги. Її підтримали 67 підписантів, серед яких — великі міжнародні донори та гуманітарні організації.

Що кажуть представники міжнародних організацій?

Менеджерка програм екстреного реагування при організації CAFOD (Catholic Agency for Overseas Development) Лізз Гаррісон (Lizz Harrison) поділилась своєю думкою щодо того, чому представники міжнародних організацій так активно залучені у процес адвокації локалізації в Україні.

«Я думаю, що міжнародні неурядові організації, такі як CAFOD, настільки залучені в процес адвокації локалізації, тому що ми справді віримо, що місцева гуманітарна допомога є одним із найефективніших способів допомогти тим, хто цього потребує. І правильно, що люди, які постраждали від кризи, і самі локальні громадські організації, відіграють у цьому провідну роль».

Також Лізз додає, що займатись адвокацією локалізації в Україні – процес довгий та трудомісткий, який потребує часу. Іноді здається, що він стоїть на місці, однак – це не так.

«Процес локалізації займає досить багато часу. Також ця справа може бути досить розчаровуючою, оскільки часто здається, що прогрес йде дуже повільно, але всеодно він дуже важливий. Я думаю, що часто здається, що темпи змін дуже повільні, але, на жаль, глобальні системні зміни потребують часу. Я чую, як місцеві НУО кажуть, що вони не мають часу, що вони хочуть побачити зміни вже зараз. І ми повинні реагувати на це відчуття терміновості. Я залишаюсь оптимісткою, оскільки є такий потужний імпульс для змін, і ми й надалі спостерігатимемо прогрес».

Лізз Гаррісон звертає увагу на те, що локалізація – це не лише вирішення фінансових проблем місцевих організацій, а набагато масштабніший та об’ємніший процес, який включає:

• навчання; 
• наставництво;
• обмін досвідом та знаннями щодо гуманітарних криз;
• поради;
• розробка проєктів;
• написання пропозицій;
• допомога з управлінням грантами;
• активна участь в реагуванні та відновленні;
• надання підтримки щодо розробки комунікацій, збору коштів або стратегій адвокації. 

«Я вважаю, що міжнародні організації повинні доповнювати навички, експертизу та досвід місцевих і національних акторів, а також надавати індивідуальну підтримку та консультації там, де це потрібно».

На думку Лізз, багато українських локальних організацій готові взяти на себе лідерство у своїх регіонах. Їм вистачає знань та мотивації працювати. Однак, для ефективної роботи необхідне достатнє фінансування.

«Багато місцевих організацій, безумовно, готові взяти на себе обов’язки, пов’язані з місцевим лідерством. Насправді багато місцевих і загальнонаціональних організацій в Україні роблять це вже деякий час. Однак життєво важливо, аби вони отримували належне фінансування. А ми знаємо, що з усього фінансування, спрямованого на гуманітарну допомогу в Україні з 2022-го року, менше 1% пішло безпосередньо для локальних та загальнонаціональних організацій».

Однак, крім вирішення фінансових питань, локальним організаціям важливо налагодити довготривалу та довірливу співпрацю із представниками міжнародного некомерційного сектору. І один з ключів успіху, каже Лізз – це спільні цінності.  Відносини не повинні будуватись лише на транзакціях.

«Дуже часто «партнерство» між місцевими та міжнародними організаціями є не чим іншим, як транзакційними, субпідрядними відносинами, зосередженими на реалізації проєкту, а не справжнім і ціннісним партнерством. Міжнародні організації іноді вважають, що через фінансування влада належить саме їм. Але справжнє партнерство визнає цінність кожного партнера та здатність кожної організації ефективно охоплювати людей, які цього потребують. Локальні організації можуть поставити запитання будь-якій міжнародній організації, з якою вони співпрацюють, щодо того, як вони оцінюють і визнають їхню спроможність та досвід. Чи зможуть вони надати індивідуальну підтримку та поради, якщо в цьому буде необхідність.  А також як вони оцінюватимуть і популяризуватимуть свою роботу. Вони можуть запитати, чи є міжнародники підписантами Великої угоди або Хартії змін, і чи мають організаційну політику щодо локалізації чи партнерства. Ці речі можуть допомогти місцевим/національним організаціям зрозуміти, чи справді міжнародні організації, з якими вони співпрацюють, прагнуть підтримувати їх і посилювати гуманітарну допомогу на місцях».

Лізз Гаррісон підсумовує,  що багато викликів, що стосуються локалізації в Україні подібні до тих, що виникають і в інших гуманітарних контекстах. Багатьом міжнародним суб’єктам – донорам, ООН та міжнародним організаціям доведеться адаптувати свої підходи та кинути виклик статусу кво. Але також їм необхідно підтримувати всі обговорення та ініціативи щодо підтримки місцевих гуманітарних дій в Україні. 

Як розвивати маленькі локальні організації?

Міла Леонова виділила декілька порад, як невеликим локальним організаціям розвивати та покращувати свою діяльність. Серед них:

Об’єднуватись з іншими:

«Щоб маленькій місцевій організації мати доступ до міжнародних фінансів,  треба навчитись об’єднуватись та дружити з іншими організацями та не конкурувати між собою. Чим більше зможемо об’єднатись і подаватись разом на спільні заявки, тим більше довіри буде до цих заявок. І більше шансів отримати фінансування. Загалом, важливо подаватись на різні проєкти».

Вчитись та здобувати нові знання:

«Дуже важливо постійно вчитись. Доступ до знань є, можна і в інтернеті знайти все, що потрібно. Просіть поради, звертайтесь напряму до міжнародних організацій. Шукайте організації, що займаються схожою діяльністю, просіть у них про менторство та підтримку. Міжнародники вам не відмовлять, тому що у них є програми з локалізації, які вони розробляють. І вони будуть тільки раді вкладати кошти та допомагати локальному некомерційному сектору».

Займатись організаційним розвитком:

«Мисліть ширше і не живіть від проєкту до проєкту. Важливо розуміти, що гуманітарне реагування, яке зараз є в Україні, це не постійний проєкт, він має свої обмеження та є короткостроковим. Тому потрібно дбати про те, яким способом забезпечувати потреби своєї організації, де брати інші ресурси. Варто також звертати увагу на місцевих донорів, на бізнес, на філантропію, на речі, які працюють локально саме в Україні».

_{*прев'ю зображення згенероване за допомогою ШІ.}